Пластическая хирургия

Дмитро Гордон: «Раніше думав, що робота важливіша за дітей…» » ANTURAZH

Відомий письменник, автор 37 книг, журналіст, телеведучий, головний редактор тижневика «Бульвар Гордона» Дмитро Гордон записав понад чотири сотні інтерв’ю із відомими, а подекуди й легендарними постатями нашого часу. В ексклюзивному інтерв’ю журналу «ANTURAZH» один із найвідоміших інтерв’юерів нашої країни розкрив таємниці творчості, розповів про дружбу із «зірками», про те, чому їх тягне у політику, а також про найдорожче – дітей.

Пане Дмитре, у вас завжди було і зараз є безліч проектів та занять.

Як вдається постійно тримати руку «на пульсі» і все встигати?

Коли людина займається тим, що вона любить і що у неї виходить, це зовсім не важко. Не можу сказати, що мені у чомусь складно. Я живу своїм життям і роблю те, що мені до вподоби. А коли бачу результат, відчуваю справжнє щастя. Тож скиглити нема на що. Улюблена справа стала для мене способом життя. Багато хто називає вас найкращим інтерв’юером країни. Як ставитесь до цього? Було б не скромно погоджуватися із такими твердженнями. Думаю, що є ще багато тих людей, які добре беруть інтерв’ю. Мені, наприклад, подобається, як це робить Катя Осадча у своєму проекті на каналі «1+1». Вона – справжній професіонал і виконує справу, яку, крім неї, не робить ніхто. Має своє обличчя, а це найголовніше у будь-якій професії, тим паче у публічній. Щоправда, Катя Осадча працює у трохи іншій галузі, аніж я. Не можу когось порівнювати із собою, або себе із кимось. Я роблю свою справу на совість, відчуваю, що це у мене виходить. А хто кращий – нехай уже кажуть читачі та глядачі. Важко себе характеризувати, ще й з професійної точки зору, та все ж – чи є у вас свої підходи у роботі? Чи володієте чимось таким, чим не володіють ваші колеги? По-перше, треба любити свою професію. По-друге, мусить бути цікавість долюдей, у яких береш інтерв’ю. Не треба просто «відбувати» розмову, чи робити це, бо воно принесе гроші чи певну популярність. Коли зустрічаєшся з людьми, береш у них інтерв’ю і тобі це цікаво, відчуваєш щастя від того, що можеш доторкнутися до якихось таємниць, завдяки яким ці люди стали тим, ким стали і досягли успіху.

Багато відомих людей, власне, і не хочуть розкривати своїх таємниць. Як вам вдається зробити так, щоб людина вам їх довірила?

Є якісь професійні таємниці, завдяки яким це вдається. Передусім, мало хто хоче відкривати свою душу і розповідати те, чого не можна. Та коли є зацікавленість з боку інтерв’юера, коли він щиро хоче, щоб людина, яка сидить навпроти, щось незвичне розповіла – це може вийти у будь-кого.

Чи існують у вас табу, або межі, які ви не переступаєте у розмові?

Звісно, є теми, про які не варто розмовляти з людьми. Бувають моменти, коли люди самі обходять табу і з радістю розповідають щось. Якщо відчуваєте, що співрозмовник готовий говорити на якісь «заборонені» теми, сам йде на контакт – треба задавати питання і не соромитись.

Багато із ваших співрозмовників встигли перейти у ранг друзів?

Справді, немало. Тут можна називати багато імен – і Йосиф Кобзон, і Віталій Коротич, і Євген Євтушенко, Роман Віктюк, Павло Глоба, Анатолій Кашпіровський, Аллан Чумак, Тамара Гвердцителі, Валерій Леонтьєв, Олександр Розенбаум, Олег Блохін… Боюсь навіть когось не назвати з уже близьких мені людей.

Як вдається підтримувати з ними тісні стосунки, адже багато мешкають в інших країнах, дехто й за океаном?

Спілкуємося телефоном, вони приїздять до мене, або ж я приїжджаю в Росію, США чи іншу країну…

Для спілкування немає кордонів, якщо є бажання спілкуватися.

Багато із знаменитостей, яких ви назвали, входять до редакційної ради газети «Бульвар Гордона».

Такого «сузір’я», вочевидь, немає жодне видання.

Чи реально функціонує ця рада, чи існує виключно номінально?

Рада функціонує реально. Єдине, що не вдається разом зібрати абсолютно усіх членів редакційної ради, адже це дуже зайняті люди. Перманентно збирається до 15 членів ради одночасно. Утім, що таке редакційна рада? Це орган, який діє постійно, і коли виникає потреба у мене чи в журналістів, ми телефонуємо до членів ради, спілкуємось, радимось. Буває, що самі радники підказують нам теми, кажуть, як краще можна висвітлити ту чи іншу проблему, що ще треба зробити, аби «Бульвар Гордона» став ще популярнішим і поважнішим. Це постійне спілкування, навіть ночами.

Буває, що члени редакційної ради категорично проти висвітлення якихось тем, цензурують їх?

Буває. Наприклад, у нас вийшов матеріал про Солженіцина, де авторка різко висловлює думки більш про його суперечливу постать, а не про творчість. Це викликало своєрідну реакцію у Євгенія Євтушенка, він надіслав відкритого листа до редакції. Ми його опублікували. Відтак, подали полярні погляди на одну проблему. Отримали справжнє журналістське задоволення, адже це – плюралізм думок, не буває точки зору, яка була б усім до вподоби. У таких моментах народжується істина.

Ви встигли спробувати себе і по той бік «барикад» – у шоу-бізнесовій кар’єрі.

Це радше самовираження чи все-таки є у вас артистичні амбіції?

Колись, ще юнаком, брав інтерв’ю в Олександра Градського і запитав, чому він співає. Він відповів, що таким чином самовиражається. Думаю, що я теж самовиражаюсь. Щоправда, на відміну від Градського, не можу назвати те, що я роблю співом. Є пісні, які мені подобаються, і хочеться щось сказати через них людям. У жодному разі не вважаю себе співаком і не борюся за лаври співака ні з ким. Потрібно ставитися до себе з іронією, сміятися над собою. Що, до речі, блискуче робить Михайло Поплавський. За що я його і поважаю. Він не займає позицію серйозного співака, сміється над собою і над тими, хто його слухає. І це у нього добре виходить.

Зараз на естраді багато й таких, які серйозно ставляться до своїх співочих амбіцій, хоча насправді цього нема.

Які думки викликає у вас нинішня наша естрада?

Нинішня естрада – різнобарвна. Комусь подобається один колір, комусь – інший. Буваю на концертах Михайла Поплавського і бачу людей, які у залі плачуть. Це говорить про те, що він – молодець. Для того, щоб людина плакала щирим слізьми, треба багато чого зробити. Коли він співає чи шепоче «Росте черешня в мами на городі…», ніхто не залишається байдужим, навіть я. Якщо оперний співак співатиме цю пісню, вона може і не мати такого ефекту, який має у виконанні Поплавського.

Чого бракує сучасним виконавцям?

Багатьом із них бракує розуму і розуміння того, навіщо вони прийшли на естраду. Туди, на мою думку, потрібно іти, щоб щось сказати людям, щоб викликати емоцію, або щоб їх хоча б було приємно слухати. Багато виконавців слабо розуміють саме життя, для них існують тексти, а не поезія, вони не мають уявлення, якою повинна бути музика. Від цього все йде. А як співати – це вже другорядне, на мій погляд.

Зараз серед відомих людей, не лише артистів, а й акторів, футболістів популярний «тренд» – приєднуватися до політичних сил. Що ці люди можуть змінити у житті країни, ставши частиною великої політики?

На відміну від багатьох тих, хто вважає, що співакам, футболістам чи боксерам нічого робити в політиці, я думаю інакше. У нас у парламенті стільки доярок, колгоспників, масажистів, водіїв, охоронців – кого в нас тільки не було! Думаю, що такі люди, як Андрій Шевченко, Віталій Кличко, Таїсія Повалій – люди, які багато побачили у своєму житті, знають, що таке бути кращими і мають життєвий досвід. Чим вони гірші від тих людей, які сидять у парламенті з нехорошими обличчями? Думаю, вони, навпаки, кращі. Вас не тягне у політику щось змінювати? Ні, не тягне…

Найдорожче, що у мене є – моя свобода та незалежність.

Не хочу залежати від якихось політичних обов’язків, від обіцянок, від партії, від нікчемних людей.

Мені подобається мій спосіб життя і те, що я роблю. А політика не видається мені привабливою.

Як відпочиваєте від усього, чим себе навантажуєте?

Я відпочиваю, коли працюю. Робота приносить мені насолоду. У нас взагалі дуже мало людей, які можуть похвалитися тим, що вранці встають і йдуть на улюблену роботу. Я належу до цього маленького відсотка щасливців.

Та все-таки знаходите час на своїх чотирьох дітей?

Останнім часом проводжу з ними більше часу, аніж раніше, бо відчуваю у цьому потребу. У подальшому «знаходитиму» на них ще більше часу. Бо все-таки діти – важливіші за роботу. Сьогодні я вже так думаю. Досі я так не вважав.

Чому?

Дурний ще був…

Зараз порозумнішав. А як щодо романтичних стосунків? (Усміхається – авт.) Та ні, немає часу – усе робота та діти.

Розмовляла Юлія Тунік-Чорна

Журнал ANTURAZH (Антураж)